Укрпошта, Український тиждень і Post-Поступ

З Прилуцьким центральним відділенням Укрпошти в мене взагалі дуже цікаві відносини: як виписувала журнал "Український тиждень", то спочатку він приходив, як належиться, у цератовому пакунку, потім – без цератового пакунку, а потім – без пакунку і з позагинаними, затертими кутиками сторінок – такий зачитаний-зачитаний. Ну, думаю, нехай, людям подобається, цікаво, і добре, що читають.

Я чомусь необгрунтовано впевнена, що у Прилуках, на Чернігівщині, на центральне відділення Укрпошти більше ніхто не виписує журналу "Український тиждень". 

Ось, підходить кінець року, – мені телефонують із моєї милої пошти і питають: "А Ви на наступний рік виписувати "Український тиждень" будете? Я відповідаю: "Звісно, буду." А жіночка мені: "Та ж сьогодні останній день передплати – встигнете?" Я розумію, що вже не встигну і тому щось млямлю посереднє... А ця добра працівниця пошти мені: "Ви ж на рік виписуватимете?, То давайте так: я зараз заплачу свої 300 грн., заповню квитанцію, випишу, а ми з вами побачимося завтра – віддасте гроші." Я звісно ж, приємно здивовано погоджуюся.

А от цього року ця жіночка вже не працює, і "Український тиждень" ми виписували не собі, на Прилуки, а батькам, у Київ... Зате передплачувала я газету "Post-Поступ".

І прийшов мені перший цього року березневий примірник – 10 штук..! Десять штук березневого "Post-Поступа"..! Я не одразу й зрозуміла, в чому справа. А виявилось..

Нє, ну от. Ну, уявіть собі мою величезну любов до цієї газети, якщо я подивилася в каталог, виписала передплатний індекс, глянула ціну – мало бути біля сорока гривень – тридцять з чимось. Це за рік передплати ніби-то. 

Отже, заповнюю я графки в квитанції на передплату, а там є віконечко "кількість", – ну, то я й думаю скільки матиму номерів за 2011 рік, не дванадцять, бо вже в січні передплачую, то рахую: "березень, квітень, травень... листопад, грудень, – десять номерів "Post-Поступа". Отак і дорахувалася.

Коли укрпоштівська касирка здивовано назвала мені суму більш, ніж триста гривень, я здивувалася високій ціні,- подумала, що, мабуть десь не там подивилася на ціну в каталозі періодичних видань, але я ж герой: зарплату щойно отримала, гроші маю, що хочу, те й роблю. А хочу я свій "Post-Поступ" у своїх далеких від Львова Прилуках! І все тут! 

Ось така ціна моєї любові до цієї газети. Тепер я невільний розповсюджувач львівської культури у Полтавській губернії. А що? Хто "проти"? Я "за".